Коротко

Урок 54 дав вам масдар як окреме слово: كَتَبَ дає كِتابَةٌ, اِسْتَقْبَلَ дає اِسْتِقْبالٌ. Цей урок дає його як мініатюрне речення. مَصْدَر не перестав усередині бути дієсловом: він і далі може називати того, хто виконує дію, і те, на що вона спрямована, і надає цим двом іменникам закінчення так само, як це робило б дієслово. اِنْتِظارُ الطّالِبِ الأُسْتاذَ — це не три окремих слова, а речення «студент чекав на професора», стиснуте в одну іменникову фразу, де الطّالِب — виконавець дії, а الأُسْتاذ — об’єкт.

Арабські граматисти називають це العَمَل, «дією/роботою» — іменник виконує роботу дієслова. Це роблять дві родини слів: مَصْدَر і дієприкметники, які ви утворювали в уроці 53, — اسْمُ الفاعِلِ і اسْمُ المَفْعولِ. Це варте зусиль, бо це механізм формальної прози: газетний заголовок, пункт контракту, заява міністерства й академічна анотація значною мірою складаються з ланцюжків таких словосполучень, і вони нечитабельні, поки ви не навчитеся відрізняти позицію виконавця від позиції об’єкта. Тут нічого не йде про утворення самих слів — цим займаються уроки 58 і 59. Цей урок — лише про те, що вони роблять зі словами навколо себе.

Правило

1. Що означає «дія». Дієслово призначає відмінки: فاعِل مَرْفوع і مَفْعول بِهِ مَنْصوب. مَصْدَر робить те саме в стиснутому вигляді — він бере виконавця як другий член إِضافَة (родовий відмінок, урок 20) і лишає об’єкт у знахідному. Тож дамма підмета, яку давало б дієслово, перетворюється на касру, а фатха об’єкта лишається незмінною. Ця єдина заміна — уся конструкція:

قَرَأَ الطّالِبُ الْكِتابَ ← قِراءَةُ الطّالِبِ الْكِتابَ.

Сам مَصْدَر отримує той відмінок, якого вимагає його власна позиція в зовнішньому реченні, — підмет, додаток або родовий після прийменника чи ظَرْف — точнісінько так, як навчав урок 54. Його внутрішнє керування — окреме питання від його зовнішнього відмінка, і вміння розрізняти ці два аспекти і є основою навички.

2. Позиція підмета — справжня إِضافَة, тож вона підпорядковується закону إِضافَة. مُضاف не несе ні танвіна, ні ال: قِراءَةُ الطّالِبِ, ніколи не قِراءَةٌ الطّالِبِ і ніколи не الْقِراءَةُ الطّالِبِ. Виконавець так само може бути займенниковим суфіксом, і це найпоширеніший випадок: قِراءَتُهُ الْكِتابَ «його читання книжки», اِسْتِقْبالُنا الضُّيوفَ «наше приймання гостей».

3. Якщо виконавця не названо, об’єкт переходить у позицію إِضافَة. Якщо виконавець очевидний або неважливий, сам об’єкт стає مُضاف إِلَيْهِ і переходить у родовий відмінок: بَعْدَ قِراءَةِ الْكِتابِ «після прочитання книжки», عِنْدَ تَوْقيعِ الاتِّفاقِ «під час підписання угоди». Цю позицію може займати лише один іменник, тож щойно з’являється виконавець, об’єкт витісняється у знахідний відмінок. Читайте ці дві моделі як пару:

• بَعْدَ قِراءَةِ الْكِتابِ — виконавця немає, об’єкт у родовому.
• بَعْدَ قِراءَةِ الطّالِبِ الْكِتابَ — виконавець у родовому, об’єкт у знахідному.

4. Неоднозначність і сучасний вихід — لِـ. Фраза на кшталт مُساعَدَةُ الطّالِبِ може означати «допомога студентові» (родовий = об’єкт) або «допомога студента» (родовий = виконавець). Зазвичай вирішує контекст, але в сучасній писемній арабській є акуратніша звичка: ставити виконавця в إِضافَة, а об’єкт приєднувати за допомогою لِـ. مُساعَدَةُ الْمُعَلِّمِ لِلطّالِبِ однозначне, а اِنْتِظارُ الطّالِبِ لِلْأُسْتاذِ — саме те, що газета радше надрукує, ніж класичний знахідний варіант. Обидва варіанти правильні. Читайте знахідний варіант, а пишіть варіант із لِـ — так ви ніколи не помилитеся і ніколи не будете незрозумілі.

5. Порядок фіксований: спочатку виконавець, потім об’єкт. الْمَصْدَر, далі виконавець у родовому, потім об’єкт у знахідному. Об’єкт не можна винести наперед, і не можна відділити مَصْدَر від його родового члена. Усе інше у фразі — прислівники, прийменникові словосполучення, حال — стоїть після об’єкта: سَماعُ النّاسِ الْخَبَرَ فَجْأَةً.

6. مَصْدَر з танвіном: лише для впізнавання. У класичній мові مَصْدَر, що несе танвін замість того, щоб бути مُضاف, зберігає повну дієслівну модель — виконавець лишається مَرْفوع, а об’єкт лишається مَنْصوب: يُعْجِبُني إِتْقانٌ الْعامِلُ عَمَلَهُ. Це справжня арабська мова, але вона належить до старіших і дуже літературних регістрів; ви зустрінете її в класичних цитатах і в старішій прозі, але самі відтворювати її не повинні. Її сучасний відповідник — звичайний إِضافَة: إِتْقانُ الْعامِلِ عَمَلَهُ. Те саме стосується مَصْدَر з ال, що керує знахідним відмінком, — граматично можливо, але на практиці звучить штучно.

7. Як це читається і як пишеться. У قِراءَةُ الْكِتابِ ة — це кінцева літера مُضاف, тому вона ніколи не опиняється в паузі й вимовляється як повне т. І весь цей урок непомітний у звичайному тексті: قراءة الطالب الكتاب показує ті самі літери незалежно від того, чи останнє слово — об’єкт (знахідний), чи щось інше (родовий). Єдині сигнали, які отримує звичайний читач, — це порядок слів і сенс, і саме тому لِـ з правила 4 поширилося в сучасній прозі: адже ل — це літера, і вона переживає втрату огласовок.

8. اسْمُ الفاعِلِ з ال працює без жодних умов. З артиклем активний дієприкметник поводиться як означальне підрядне речення — الْكاتِبُ = «той, хто пише / писав / зараз пише» — і керує вільно, в будь-якому часовому плані: الْكاتِبُ الدَّرْسَ عَلَى السَّبّورَةِ هُوَ الْمُعَلِّمُ. Поряд зі знахідним варіантом ви побачите дієприкметник, перетворений на مُضاف до власного об’єкта: الْكاتِبُ الدَّرْسِ. Ця إِضافَة називається لَفْظِيَّة — «формальна» — тому що це лише орфографічна зручність: вона не робить дієприкметник означеним, тому на ньому може стояти ال, коли наступне слово саме є означеним, і тому та сама фраза може описувати неозначений іменник, هٰذا رَجُلٌ حافِظُ الْعَهْدِ.

9. Голий اسْمُ الفاعِلِ потребує одразу двох умов. Без артикля дієприкметник керує лише тоді, коли (а) він означає тепер або в майбутньому, ніколи в минулому, і (б) він спирається на слово-«опору» перед собою — заперечення, питальну частку, مُبْتَدَأ, чиїм خَبَر він є, іменник, який він описує (مَوْصوف), або позицію حال. أَقادِمٌ أَخوكَ؟ має обидві умови: значення майбутнього і питальну хамзу, що його підпирає. Зверніть увагу, чим є أَخوكَ тут — це власний فاعِل дієприкметника, і тому مَرْفوع. Голий дієприкметник на початку речення, якому нема на що спертися, стандартні граматики відкидають: пишіть натомість дієслово.

10. اسْمُ الْمَفْعولِ підносить نائِبُ فاعِلٍ. Пасивний дієприкметник працює на тих самих умовах, що й активний, але те, що він підносить, — це заступник діяча (урок 52), тож цей іменник стоїть у مَرْفوع: مَحْمودٌ خُلُقُهُ «його характер хвалять», أَمَفْهومَةٌ الْقَواعِدُ؟ «чи зрозумілі правила?». Корисний тест: якщо фразу можна перетворити на «чиє X Y-ується», перед вами اسْمُ مَفْعول зі своїм نائِب فاعِل.

11. Що цей урок не зачіпає. Речення-творчий ما المَصْدَرِيَّة — بَعْدَما وَصَلَ — належить до уроку 68, а інтенсивні форми на кшталт فَعّال, які керують так само, як اسْمُ فاعِل, виходять за межі цього курсу. Утворення всіх слів, ужитих тут, — в уроках 53 і 54.

Форми й моделі

Таблиця 1 — مَصْدَر з названим виконавцем: виконавець у родовому, об’єкт у знахідному.

Таблиця 2 — виконавця не названо: сам об’єкт стає مُضاف إِلَيْهِ. Останній рядок — це варіант لِـ з правила 4: там виконавець названо, а об’єкт приєднано через لِـ замість цієї позиції.

Таблиця 3 — مَصْدَر з танвіном: класичний варіант, лише для впізнавання. Виконавець, якщо названий, лишається в називному.

Таблиця 4 — слова, вжиті вище, щоб ви побачили مَصْدَر і дієприкметник поруч. Утворення — це урок 53 і урок 54; тут вони лише сировина.

Таблиця 5 — що дає опору голому اسْمُ فاعِل, тобто такому без ال. Останньому рядку опора взагалі не потрібна.

Приклади

Типові помилки

• اِنْتِظارُ الطّالِبِ الأُسْتاذِ -> اِنْتِظارُ الطّالِبِ الأُسْتاذَ — щойно виконавець зайняв позицію إِضافَة, об’єкт уже не може бути й родовим. Він — مَفْعول بِهِ مَصْدَر, тож фатха. Якщо знахідний вам не до вподоби, пишіть اِنْتِظارُ الطّالِبِ لِلْأُسْتاذِ.
• قِراءَةٌ الْكِتابِ -> قِراءَةُ الْكِتابِ — مُضاف ніколи не несе танвіна. Щойно за ним іде родовий, ـٌ зникає.
• الْقِراءَةُ الْكِتابِ -> قِراءَةُ الْكِتابِ — і مُضاف також ніколи не несе ال. Означеність надходить від другого члена. (Єдиний виняток — إِضافَة لَفْظِيَّة дієприкметника з правила 8: الْكاتِبُ الدَّرْسِ — правильно, бо та إِضافَة лише формальна.)
• بَعْدَ سَماعِ النّاسُ الْخَبَرَ -> بَعْدَ سَماعِ النّاسِ الْخَبَرَ — виконавець مَصْدَر не стоїть у مَرْفوع. За формою він مَجْرور, хоч би як гучно ваше вухо підказувало «підмет».
• عِنْدَ تَوْقيعُ الاتِّفاقِ -> عِنْدَ تَوْقيعِ الاتِّفاقِ — عِنْدَ і بَعْدَ — це ظُروف, а те, що йде після них, — مُضاف إِلَيْهِ, тож сам مَصْدَر стоїть у родовому ще до того, як він почне будь-чим керувати.
• أَنا كاتِبُ الرِّسالَةَ -> أَنا كاتِبُ الرِّسالَةِ — дві конструкції змішувати не можна. Або дієприкметник — مُضاف, а іменник — родовий (كاتِبُ الرِّسالَةِ), або дієприкметник зберігає танвін, а іменник — знахідний (كاتِبٌ الرِّسالَةَ).
• هُوَ كاتِبٌ الرِّسالَةَ أَمْسِ -> هُوَ الَّذي كَتَبَ الرِّسالَةَ أَمْسِ — голий дієприкметник не може керувати зі значенням минулого часу. Уживайте дієслово або артикль: هُوَ الْكاتِبُ الرِّسالَةَ أَمْسِ.
• كاتِبٌ الطّالِبُ الدَّرْسَ -> الطّالِبُ كاتِبٌ الدَّرْسَ — неозначений дієприкметник потребує опори перед собою. Як خَبَر винесеного наперед مُبْتَدَأ він годиться; відкривати ним речення — ні.
• مَحْمودٌ خُلُقَهُ -> مَحْمودٌ خُلُقُهُ — те, що підносить اسْمُ مَفْعول, — це نائِب فاعِل, а نائِب فاعِل стоїть у مَرْفوع. Знахідний об’єкт належить активному дієприкметнику.
• أَقادِمٌ أَخاكَ؟ -> أَقادِمٌ أَخوكَ؟ — іменник після дієприкметника тут — це його فاعِل, а не об’єкт; а أَخ — одне зі الأَسْماء الخَمْسَة, тож називний виявляється як و.

Поради

• Порахуйте іменники після مَصْدَر. Один іменник у родовому — це, як правило, об’єкт. Два іменники — перший (родовий) це виконавець, другий (знахідний) — об’єкт. Це єдине питання розв’язує більшість газетних речень.
• Перш ніж рухатися далі, перекладайте кожну таку фразу повним реченням: اِسْتِقْبالُ الرَّئيسِ الْوَفْدَ перетворюється на «президент прийняв делегацію». Якщо ви не можете скласти таке речення, значить, ви ще не розібрали фразу.
• Будуйте фразу зі справжнього речення, а не з нічого: спершу напишіть дієслівне речення, потім переведіть дієслово в його مَصْدَر, опустіть підмет у إِضافَة, а об’єкт лишіть без змін.
• У власному письмі надавайте перевагу варіанту з لِـ — مُراجَعَةُ الْوِزارَةِ لِلْأَرْقامِ. Це стандартне сучасне вживання, воно однозначне і зберігається в тексті без огласовок.
• Вимовляйте ة уголос як т щоразу, коли слово — це مُضاف. Почувши قِراءَةُ الْكِتابِ з його т, ви швидко пригадуєте, що фраза ще не закінчилася.
• З дієприкметниками сприймайте ال як безпечний шлях: з артиклем вони керують у будь-якому часі й не потребують опори, тож більшість того, що ви хочете сказати, можна сказати за допомогою الْـ плюс знахідний.
• Для власного письма повністю ігноруйте مَصْدَر із танвіном. Упізнавайте його в старішій прозі, подумки перетворюйте на إِضافَة і читайте далі.
• Газети — це тренування для цього уроку. Беріть один заголовок на день, позначайте مَصْدَر, позначайте виконавця, позначайте об’єкт і переписуйте це як повне дієслівне речення.