Коротко

Кожен арабський іменник і кожне недоконане дієслово несе невелике закінчення, що оголошує його роль у реченні. الْمُدَرِّسُ із даммою — той, хто щось робить; الْمُدَرِّسَ із фатхою — той, з ким щось роблять; الْمُدَرِّسِ із касрою стоїть після прийменника або після володіного іменника. Ви зустрічали ці закінчення по одному, починаючи з уроку 2, — тут مُبْتَدَأ, там مَفْعول بِهِ. Цей урок збирає всю систему на одній сторінці й називає її: الإِعْرابُ.

Дві речі роблять цю систему більшою, ніж таблиця з трьох голосних. По-перше, жменька класів слів відмовляється від цих голосних і використовує натомість літеру — و، ا، ي чи ن, яку можна почути через кімнату, або, в одному відомому випадку, касру там, де ви очікували фатху. Ці замінники — це الْعَلاماتُ الْفَرْعِيَّةُ, і саме на них учні втрачають бали. По-друге, недоконане дієслово грає в ту саму гру з власним четвертим станом, الْجَزْم. Навчіться читати все це тут; наскільки багато з цього ви колись почуєте — про це в останній частині уроку.

Правило

1. Що таке إِعْراب насправді. Закінчення слова обирає не саме слово. Його нав’язує те, що ним керує, — позиція в реченні, попередня частка, попереднє дієслово. Арабська мова називає ці чотири стани الرَّفْعُ، النَّصْبُ، الجَرُّ، الجَزْمُ, а голосний чи літеру, що показує стан, — الْعَلامَة, «показник». Іменники беруть перші три і ніколи четвертий; недоконані дієслова беруть перший, другий і четвертий, і ніколи الجَرّ. Один рядок утримує цей поділ: الجَرُّ لِلْأَسْماءِ والجَزْمُ لِلْأَفْعالِ.

Англійські назви працюють як ярлики — مَرْفوع = nominative, مَنْصوب = accusative, مَجْرور = genitive, مَجْزوم = jussive — але лише як ярлики: арабський مَنْصوب охоплює прямий додаток, обставину, خَبَر у كانَ і багато чого іншого.

2. Стандартні показники на звичайному іменнику однини. Для переважної більшості іменників показник — це той голосний, якого ви й очікуєте: дамма для الرَّفْع, фатха для النَّصْب, касра для الجَرّ. У неозначеному вигляді цей голосний подвоюється в танвін — مُدَرِّسٌ، مُدَرِّسًا، مُدَرِّسٍ. Заборонений для танвіна — чи то через الـ, чи через те, що це перший член إِضافَة, — він згортається до одного голосного — الْمُدَرِّسُ، الْمُدَرِّسَ، الْمُدَرِّسِ і مُدَرِّسُ الْمَدْرَسَةِ. Танвін не може ділити слово ні з الـ, ні з наступним مُضاف إِلَيْهِ.

3. Що ставить іменник у кожен стан. Кожен пункт цього короткого списку — урок, який ви вже маєте. مَرْفوع: المُبْتَدَأ і الخَبَر (урок 2), а також الفاعِل, той, хто виконує дію дієслова (урок 19). مَنْصوب: المَفْعولُ بِهِ (урок 29), обставина часу чи місця (урок 31), خَبَرُ كانَ (урок 32). مَجْرور: після будь-якого حَرْف جَرّ (урок 16) і як другий член إِضافَة (урок 20).

4. Написання знахідного відмінка: аліф, що є написанням, а не звуком. Неозначений النَّصْب додає письмовий аліф після іменника: كِتابٌ → كِتابًا، بَيْتٌ → بَيْتًا، دَرْسٌ → دَرْسًا. Друкуйте фатхатан над літерою перед тим аліфом. У зв’язному мовленні він не має власного звуку; він потрібен, щоб око могло побачити знахідний відмінок у не вокалізованому тексті — і, як пояснює пункт 10, саме його ви чуєте, коли мовець зупиняється.

Два класи слів тут не беруть аліфа (третій, اسْم مَقْصور, — це урок 41). Іменник, що закінчується на ة, просто перемикає танвін: مَدْرَسَةٌ → مَدْرَسَةً، سَيّارَةٌ → سَيّارَةً. Так само не бере його й іменник, що закінчується на ء, яка вже стоїть на довгому ā: سَماءٌ → سَماءً، ماءٌ → ماءً، مَساءٌ → مَساءً. Там, де хамзі не передує цей аліф, письмовий аліф повертається: شَيْءٌ → شَيْئًا.

5. الْعَلاماتُ الْفَرْعِيَّةُ: чотири класи, що використовують дещо інше. Ці винятки варто запам’ятати, бо вони видимі й чутні там, де звичайні закінчення не є ні тим, ні іншим.

• الأَسْماءُ الخَمْسَةُ — п’ять іменників (أَب، أَخ، حَم، فو، ذو), які, коли вони стоять в однині й є першим членом إِضافَة до будь-чого, крім ـي, показують свій відмінок довгою голосною літерою: و для الرَّفْع، ا для النَّصْب، ي для الجَرّ. جاءَ أَبو الطّالِبِ — رَأَيْتُ أَبا الطّالِبِ
  • سَلَّمْتُ عَلى أَبي الطّالِبِ. Окремо вони цілком звичайні: أَبٌ، أَبًا، أَبٍ, а зі «моїм» вони застигають — أَبي означає «мій батько» в усіх трьох відмінках. У сучасній прозі вам справді трапляться переважно أَب، أَخ і ذو.
• المُثَنّى — двоїна (урок 12) має дві форми для трьох відмінків: ـانِ для الرَّفْع, ـيْنِ для النَّصْب і الجَرّ разом. الطّالِبانِ نَجَحا — رَأَيْتُ الطّالِبَيْنِ — مَعَ الطّالِبَيْنِ. ن двоїни завжди несе касру.
• جَمْعُ المُذَكَّرِ السّالِمُ — правильна форма множини чоловічого роду (урок 9) робить те саме з ـونَ і ـينَ, і тут ن завжди несе фатху: الْمُدَرِّسونَ حاضِرونَ — سَأَلْتُ الْمُدَرِّسينَ.
• جَمْعُ المُؤَنَّثِ السّالِمُ — правильна форма множини жіночого роду зберігає голосний, але запозичує не той: у знахідному відмінку вона бере касру, ніколи фатху. الْمُعَلِّماتُ حاضِراتٌ — رَأَيْتُ الْمُعَلِّماتِ — مَعَ الْمُعَلِّماتِ. У неозначеному вигляді те саме: رَأَيْتُ مُعَلِّماتٍ, касратан і без аліфа. Це найчастіше виправлювана помилка на рівні B1: слух хоче фатху на додатку, а це закінчення її не дає.

6. Три стани дієслова. Із дієслів лише недоконане, المُضارِع, є مُعْرَب — і навіть воно застигає в двох клітинках, що закінчуються на نون النِّسْوَة (пункт 7). Його стандартний стан — المَرْفوع, з даммою — يَكْتُبُ. Частка кон’юнктива (урок 33) міняє її на фатху — لَنْ يَكْتُبَ. Частка усіченого способу (урок 35) міняє її на сукун — لَمْ يَكْتُبْ. Тож الجَزْم — це просто «зовсім без голосного», четвертий стан, якого іменники ніколи не бачать.

7. Власні فَرْعِيّ показники дієслова: два випадання. Там, де дієслово не може показати голосний, воно показує стан, щось відкидаючи.

• حَذْفُ النّونِ. الأَفْعالُ الخَمْسَةُ — п’ять клітинок, що закінчуються на ن (تَكْتُبينَ، تَكْتُبانِ، يَكْتُبانِ، تَكْتُبونَ، يَكْتُبونَ), — це مَرْفوع з цим ن, і вони втрачають його як у المَنْصوب, так і в المَجْزوم: يَكْتُبونَ → لَنْ يَكْتُبوا، لَمْ يَكْتُبوا. Німий аліф після ـوا — обов’язкове написання.
• حَذْفُ حَرْفِ الْعِلَّةِ. Дієслово, останньою літерою якого є و، ا чи ي (урок 51), не має куди поставити сукун, тож المَجْزوم відсікає цю літеру: يَمْشي → لَمْ يَمْشِ، يَدْعو → لَمْ يَدْعُ، يَنْسى → لَمْ يَنْسَ. Короткий голосний, що лишається, — це слід відсутньої літери й уся видима різниця між «він іде» і «він не йшов».

А дві клітинки не рухаються заради нікого: يَكْتُبْنَ і تَكْتُبْنَ — це مَبْنِيّ, ідентичні в усіх трьох станах, бо їхнє ن — це особовий займенник, а не показник.

8. المَبْنِيُّ: слова, що ніколи не змінюються. Значна частина мови звільнена від цього. مَبْنِيّ означає «застигле, фіксоване» — одна форма, незалежно від ролі слова. Основні групи: займенники (أَنا، هُوَ، هُمْ, а також приєднані ـهُ، ـكَ، ـي), вказівні займенники (هٰذا، هٰذِهِ، ذٰلِكَ، أُولٰئِكَ), відносні займенники (الَّذي، الَّتي، الَّذينَ), минулий час (كَتَبَ، كَتَبْتُ، كَتَبوا), наказовий спосіб (اُكْتُبْ، اِجْلِسْ) і більшість питальних слів (مَنْ، ما، كَيْفَ، مَتى). Двоїна — виняток усередині винятку: هٰذانِ / هٰذَيْنِ і اللَّذانِ / اللَّذَيْنِ відмінюються, точнісінько як المُثَنّى.

9. مَحَلُّ الإِعْرابِ в одному абзаці. مَبْنِيّ-слово все одно виконує певну роль, тож граматисти кажуть, що воно стоїть у позиції відмінка: فِي مَحَلِّ رَفْعٍ، فِي مَحَلِّ نَصْبٍ، فِي مَحَلِّ جَرٍّ. У قَرَأْتُ هٰذا الْكِتابَ додаток — це هٰذا — незмінне за формою, але فِي مَحَلِّ نَصْبٍ, причому наступне الْكِتابَ показує фатху від його імені. У بَيْتُهُ ـهُ стоїть у فِي مَحَلِّ جَرٍّ, і те саме стосується цілих речень. Вам ніколи не доведеться самим уживати цю термінологію, але вона пояснює, чому арабська граматика назве слово «у знахідному відмінку», хоч на ньому й немає видимої фатхи.

10. Майже нічого з цього не чутно. У الْوَقْف — зупинці в кінці фрази — арабська мова відкидає кінцевий короткий голосний і танвін, як описано в путівнику з вимови. الْمُدَرِّسُ، الْمُدَرِّسَ і الْمُدَرِّسِ усі вимовляються як الْمُدَرِّسْ; لَنْ يَكْتُبَ і لَمْ يَكْتُبْ звучать однаково. Єдиний виживший — неозначений знахідний відмінок, чий аліф читається як довге ā: رَأَيْتُ كِتابًا закінчується на -ā. Тож голосні показники чути лише там, де нічого не відкидається, — уважне читання вголос, манера дикторів новин, офіційні промови, декламація, — і всередині фрази, яка ллється без пауз.

Літерні показники — це вже інша історія. ـونَ проти ـينَ، ـانِ проти ـيْنِ، أَبو проти أَبا проти أَبي، а також відсутнє ن — приголосні: їх не можна відкинути, і вони чутні щоразу, коли хтось узагалі говорить فُصْحى. Звідси й практичний порядок значущості цього уроку — показники فَرْعِيّ потрібні вам для мовлення, показники أَصْلِيّ — для письма й читання вголос.

11. Залишено на наступний урок. المَمْنوعُ مِنَ الصَّرْفِ відмовляється від танвіна й бере фатху замість касри в الجَرّ, а الاسْمُ المَقْصورُ (مُسْتَشْفى) і المَنْقوصُ (القاضي) ховають свої закінчення всередині кінцевого довгого голосного. Усе це — урок 41.

Форми й моделі

Чотири стани та їхні стандартні показники:

Звичайний неозначений іменник:

Той самий іменник, зроблений означеним — один голосний замість танвіна:

الْعَلاماتُ الْفَرْعِيَّةُ, усі чотири класи в одній таблиці:

Письмовий аліф неозначеного знахідного відмінка:

Недоконане дієслово в трьох станах — спершу правильне дієслово, потім клітинки, що відкидають ن, потім дієслова зі слабким кінцем, що відкидають літеру. Форми двоїни для слабких дієслів опущено; вони поводяться як форми множини.

Слова, що стоять поза цією системою взагалі:

Приклади

Типові помилки

• رَأَيْتُ الْمُعَلِّماتَ -> رَأَيْتُ الْمُعَلِّماتِ — правильна форма множини жіночого роду взагалі не має фатхи. Її знахідний відмінок запозичує касру родового відмінка й виглядає ідентично.
• سَأَلْتُ الْمُدَرِّسونَ -> سَأَلْتُ الْمُدَرِّسينَ — ـونَ позначає лише الرَّفْع. Додаток, і все, що стоїть після прийменника, бере ـينَ.
• مَعَ الطّالِبانِ -> مَعَ الطّالِبَيْنِ — двоїна працює так само: ـانِ для підмета, ـيْنِ у всіх інших випадках, з касрою на ن.
• رَأَيْتُ أَبو الطّالِبِ -> رَأَيْتُ أَبا الطّالِبِ — одне з الأَسْماء الخَمْسَة, тож його знахідний відмінок — це літера ا, а не фатха на ب.
• قَرَأْتُ كِتابٍ -> قَرَأْتُ كِتابًا — прямий додаток стоїть у مَنْصوب. Касратан належить після прийменника чи в إِضافَة, а не після перехідного дієслова.
• زُرْنا مَدْرَسَةاً -> زُرْنا مَدْرَسَةً — іменник, що закінчується на ة, не бере письмового аліфа, і так само не бере його سَماءً після свого довгого ā. Додавання його — орфографічна помилка, а не варіант.
• لَمْ يَكْتُبُ -> لَمْ يَكْتُبْ — لَمْ вимагає الجَزْم, а показником الجَزْم є відсутність голосного.
• لَمْ يَكْتُبونَ -> لَمْ يَكْتُبوا — одне з الأَفْعال الخَمْسَة: الجَزْم прибирає ن, і на його місці пишеться німий аліф.
• لَمْ يَمْشي -> لَمْ يَمْشِ — дієслово зі слабким кінцем позначає الجَزْم, видаляючи свою останню літеру й лишаючи тільки касру, що колись її підтримувала.
• كَتَبُ الطّالِبُ الدَّرْسَ -> كَتَبَ الطّالِبُ الدَّرْسَ — минулий час є مَبْنِيّ. Його фатха фіксована й не має нічого спільного з відмінком; вона ніколи не перетворюється на дамму.

Поради

• Вивчайте систему як два списки, а не один: три прості голосні для звичайних іменників і чотири класи فَرْعِيّ. Майже кожне закінчення, яке ви колись напишете, потрапляє в один із цих двох списків.
• Відпрацьовуйте чотири класи فَرْعِيّ вголос трійками — أَبو أَبا أَبي، الطّالِبانِ الطّالِبَيْنِ الطّالِبَيْنِ، الْمُدَرِّسونَ الْمُدَرِّسينَ الْمُدَرِّسينَ. Це приголосні, тож вони виживають у справжньому мовленні й миттєво окуповують вкладені зусилля.
• Тримайте одне речення постійно в голові як протиотруту від найпоширенішої помилки цього уроку: رَأَيْتُ الْمُعَلِّماتِ. Касра на додатку — і це правильно.
• Використовуйте формулу-опору الجَرُّ لِلْأَسْماءِ والجَزْمُ لِلْأَفْعالِ щоразу, коли не впевнені, у якому з чотирьох станів узагалі може перебувати слово.
• Не шукайте відмінкові закінчення у звичайній не вокалізованій газеті — їх там не друкують. Шукайте натомість те, що написано: аліф ـًا, пару ـونَ / ـينَ, відсутнє ن.
• Практикуйтеся, читаючи вокалізований текст вголос без зупинок між словами. Саме безперервна фраза — єдина ситуація, що змушує вимовляти ці закінчення.
• Наразі ігноруйте формальний розбір إِعْراب — вправу, де кожне слово позначають مَرْفوعٌ وعَلامَةُ رَفْعِهِ كَذا. Це шкільна традиція, а не шлях до вільного мовлення.