Коротко

Арабська будує повне висловлення з двох іменників — і нічого між ними. «Дім великий» — це البَيْتُ كَبيرٌ, дослівно «дім-означений великий». В арабській немає теперішньочасової зв’язки — немає слова для «є», що стояло б між двома половинами, — тож нічого не випускати і нічого дієвідмінювати. Речення, що так починається з іменника, називають جُمْلَةٌ اسْمِيَّةٌ — іменним реченням, і це перший повноцінний тип речення, який ви можете утворити: дайте йому означену першу половину й неозначену другу — і ви вже щось стверджуєте.

Двигун усього цього — означеність, а не порядок слів. البَيْتُ كَبيرٌ — це речення, а البَيْتُ الكَبيرُ — ті самі два слова, але з доданим до другого الـ, — це взагалі не речення; це словосполучення «великий дім». Один-єдиний маленький الـ — це вся різниця між тим, щоб зробити твердження, і тим, щоб просто назвати річ, і в англійській мові цьому немає відповідника. Зафіксуйте цей контраст на слух уже зараз, бо на ньому тримається кожне речення рівня A1, яке ви писатимете в наступних двадцяти уроках.

Правило

Два місця, жодного дієслова. Перша половина — це المُبْتَدَأ, буквально «те, з чого почато», — підмет, про який ідеться. Друга половина — це الخَبَر, «повідомлення», — те, що про нього говорять. Між ними тиша: жодної зв’язки, жодного сполучного слова, жодної частки. Англійській потрібне «is»; арабській потрібна пауза.

Обидві половини стоять у відмінку رَفْع. І مُبْتَدَأ, і خَبَر мають закінчення ضَمَّة ـُ. На означеному іменнику це проста ـُ: البَيْتُ. На неозначеному вона подвоюється в танвін ـٌ: كَبيرٌ. Тож видима різниця між البَيْتُ і كَبيرٌ — це не різниця у відмінку — обидва слова стоять у مَرْفوع, — це різниця між означеністю й неозначеністю. Не сприймайте танвін як «другий відмінок».

Ці закінчення чутні лише в старанному, офіційному читанні; у звичайному мовленні кінцевий голосний останнього слова відкидається на паузі, а в звичайному письмі знаки взагалі не друкують. Урок посібника з вимови про читання невокалізованого тексту розглядає обидва ці факти. Цей курс однаково друкує кожне закінчення, тому що закінчення і є граматика, якої тут навчають, а навчитися того, чого не бачиш, неможливо.

Асиметрія в означеності — оце й є речення. Ось правило, яке варто запам’ятати:

• означений + неозначений = речення. البَيْتُ كَبيرٌ. — «Дім великий».
• означений + означений = зазвичай словосполучення. البَيْتُ الكَبيرُ. — «великий дім».

У другому випадку прикметник скопіював الـ свого іменника, а копіювати означеність — це саме те, що робить означувальний прикметник (це урок 8). خَبَر не копіює: він лишається نَكِرَة, неозначеним, і саме так читач розуміє, що перед ним твердження. Якщо ваше речення нібито «не звучить» як твердження, перевірте друге слово: непомічений вами الـ перетворив ваше речення на ярлик.

خَبَر може бути іменником або прикметником. Обидва поводяться однаково — неозначений, مَرْفوع, танвін: سَميرٌ مُهَنْدِسٌ «Самір — інженер» (іменник) і البابُ مَفْتوحٌ «двері відчинені» (прикметник). Арабська не розводить це на дві різні конструкції, як англійська розводить «is a teacher» і «is tired».

Де пишуть танвін. На чоловічому خَبَر дві дамми стоять на останньому приголосному: كَبيرٌ، جَديدٌ، مُهَنْدِسٌ. На жіночому خَبَر, що закінчується на ة, вони стоять на самій ة, після фатхи попереднього складу: جَميلَةٌ، نَظيفَةٌ، مُتْعَبَةٌ. ة — справжня літера, вона отримує закінчення, як і будь-яка інша; її ніколи не опускають і ніколи не замінюють на ه, коли пишуть вокалізовану арабську.

مُبْتَدَأ зазвичай означений, і на цьому етапі у вас є три способи зробити його означеним. Він може мати الـ (البِنْتُ), бути власною назвою (سَميرٌ، مُحَمَّدٌ) або займенником (أَنا، هُوَ). Зверніть увагу: багато власних назв зберігають танвін — مُحَمَّدٌ، سَميرٌ — і все одно лишаються означеними: танвін позначає неозначеність на звичайних іменниках, але ім’я означене за своєю природою. (Цілий клас імен — أَحْمَدُ، فاطِمَةُ — узагалі не має танвіна; це урок 41.) Неозначене перше слово саме по собі речення не дає: بَيْتٌ كَبيرٌ — це просто «великий дім».

Займенник у ролі مُبْتَدَأ не має відмінкового закінчення. أَنا مُدَرِّسٌ، هُوَ مَشْغولٌ، هِيَ مُتْعَبَةٌ. Особові займенники مَبْنِيّ — «незмінювані», застиглі, — тож вони ніколи не отримують ـُ чи будь-якого іншого відмінкового голосного; кінцевий голосний, який ви бачите в هُوَ чи أَنْتَ, — частина самого слова, а не закінчення. Танвін показує лише خَبَر після них. Повний набір дано в уроці 6.

خَبَر узгоджується в роді. Жіночий مُبْتَدَأ вимагає жіночого خَبَر, зазвичай із закінченням ة: البِنْتُ جَميلَةٌ، الحَقيبَةُ ثَقيلَةٌ، القَهْوَةُ ساخِنَةٌ. Узгодження в числі почекає до уроків про множину (9–12); окрім займенників множини, наразі тримайте обидві половини в однині.

ضَميرُ الفَصْل: коли خَبَر мусить бути означеним. Часом те, що ви хочете сказати, справді потребує означеної другої половини — «Мухаммад — той самий директор», а не «якийсь директор». Написане голо, مُحَمَّدٌ المُديرُ неоднозначне: воно так само легко читається як словосполучення «Мухаммад-директор», ім’я плюс титул. Арабська розв’язує це, вставляючи між двома половинами займенник — ضَميرُ الفَصْل, «розділовий займенник»:

مُحَمَّدٌ هُوَ المُديرُ. اللُّغَةُ العَرَبِيَّةُ هِيَ الأَجْمَلُ.

Розділовий займенник узгоджується з مُبْتَدَأ у роді: هُوَ для чоловічого підмета, هِيَ для жіночого. Це не підмет, це не присудок, і — тут пастка — це не переклад слова «є». До нього вдаються, коли خَبَر означений. Зі звичайним неозначеним خَبَر нема чого розрізняти, і ضَميرُ الفَصْل не використовують: البَيْتُ هُوَ كَبيرٌ — так думку не висловлюють.

Це не тема цього уроку. Щоб сказати, що іменне речення не так, потрібен لَيْسَ (урок 23); щоб перенести його в минулий час, потрібен كانَ (урок 32); «у мене є» і «є» потребують присудка, перенесеного наперед (урок 17). Не піддавайтеся спокусі сягати по них — усе на цій сторінці працює без жодного дієслова.

Форми й моделі

Два місця, з обома позначеними закінченнями

Зверніть увагу на الطّالِبُ і الدَّرْسُ: ط і د — сонячні літери, тож ل артикля не вимовляється, а наступна за нею літера подвоюється. Це урок 4; тут просто скопіюйте шадду.

Речення чи словосполучення? Вирішує один الـ

Узгодження в роді між половинами

Займенник на першому місці — займенник ніколи не змінюється, змінюється лише خَبَر

Із أَنا خَبَر узгоджується з родом самого мовця, тож жінка каже أَنا مُدَرِّسَةٌ. Повний набір займенників, включно з двоїною й множиною, дано в уроці 6.

ضَميرُ الفَصْل — розділовий займенник

Тут у таблиці лише однина هُوَ / هِيَ. Розділові займенники двоїни й множини (هُما، هُمْ، هُنَّ) працюють так само, але почекають до уроків 9–16, де вивчають відповідні іменники.

Приклади

Типові помилки

• البَيْتُ يَكونُ كَبيرًا. -> البَيْتُ كَبيرٌ. — в арабській немає теперішньочасової зв’язки. يَكونُ існує, але означає «стає / буває зазвичай», а не просте «є» цього речення, і вставити його сюди — найпізнаваніша помилка початківця.
• البَيْتُ الكَبيرُ. (у значенні «дім великий») -> البَيْتُ كَبيرٌ. — з الـ на другому слові ви написали словосполучення «великий дім». Щоб речення щось стверджувало, خَبَر мусить лишатися неозначеним.
• البَيْتُ هُوَ كَبيرٌ. -> البَيْتُ كَبيرٌ. — هُوَ не означає «є». Розділовий займенник вживають з означеним خَبَر, а كَبيرٌ таким не є.
• مُحَمَّدٌ المُديرُ. (у значенні «Мухаммад — директор») -> مُحَمَّدٌ هُوَ المُديرُ. — без هُوَ слова неоднозначні, і читач, найімовірніше, сприйме المُديرُ як титул при імені: «Мухаммад-директор». Саме займенник змушує читати так, як вам треба.
• البِنْتُ جَميلٌ. -> البِنْتُ جَميلَةٌ. — خَبَر узгоджується з مُبْتَدَأ у роді; жіночий підмет вимагає ة на присудку.
• بَيْتٌ كَبيرٌ. (у значенні «дім великий») -> البَيْتُ كَبيرٌ. — два неозначені слова поспіль — це іменне словосполучення, «великий дім». У звичайному двослівному реченні مُبْتَدَأ мусить бути означеним.
• الطّالِبُ جَديدًا. -> الطّالِبُ جَديدٌ. — обидві половини стоять у مَرْفوع. Знахідний ـً належить خَبَر дієслова كانَ — це урок 32, а не цей.
• الجَوُّ جَميلُ. -> الجَوُّ جَميلٌ. — для звичайного іменника на кшталт جَميل неозначеність і مَرْفوع означають подвоєну ـٌ, а не просту ـُ. (Один клас іменників справді має просту ـُ навіть у неозначеній формі; це урок 41.)
• اللُّغَةُ العَرَبِيَّةُ هُوَ الأَجْمَلُ. -> اللُّغَةُ العَرَبِيَّةُ هِيَ الأَجْمَلُ. — розділовий займенник узгоджується з родом підмета, а не присудка.
• أَنا مُدَرِّسًا. -> أَنا مُدَرِّسٌ. — сам أَنا застиглий і не має закінчення, а от خَبَر після нього — звичайний неозначений іменник у مَرْفوع.

Поради

• Читайте речення як рівняння: X = Y. Знак рівності не пишеться, він — тиша, а англійське «is» ви додаєте, лише перекладаючи з арабської, — ніколи перекладаючи на неї.
• Прислухайтеся до танвіна. У старанному читанні ـٌ наприкінці другого слова — це чутний сигнал «це твердження». الـ на його початку — сигнал «це лише ярлик».
• Закрийте друге слово в тому, що пишете, і запитайте себе: я хотів описати чи стверджувати? Опис бере الـ, твердження — танвін. Один цей тест запобігає більшості помилок рівня A1.
• Складіть невеликий запас парних прикметників, які можна одразу вставити в місце خَبَر: كَبيرٌ / صَغيرٌ، جَديدٌ / قَديمٌ، سَهْلٌ / صَعْبٌ، مَفْتوحٌ / مُغْلَقٌ. Учіть кожен разом із жіночою формою на ة з першого дня.
• Пам’ятайте, що ім’я вже означене, навіть якщо носить танвін: مُحَمَّدٌ طالِبٌ — цілком правильне речення.
• Уживайте ضَميرُ الفَصْل як сталу пару з означеним присудком: щойно ви маєте на увазі означену другу половину, сягайте по هُوَ або هِيَ. Арабська може обійтися й без нього, але з ним ваше речення вже не прочитають помилково як словосполучення.
• Наразі не зважайте на вимову закінчень, якщо вона вас гальмує. Вимовляйте їх уголос, коли відпрацьовуєте граматику, і відкидайте на паузі, коли говорите, — урок посібника з вимови про паузальну форму (вакф) закріплює це правило.
• Поки не намагайтеся заперечувати ці речення чи переносити їх у минулий час. Усе потрібне для цього прийде в уроках 23 і 32; використання цієї моделі в теперішньому часі — уже самодостатня навичка.